Чому знахарка Якилина перестала ходити до Києво-Печерської Лаври
Історія як прапрабабуся Якилина перестала ходити на поклоніння в Києво-Печерську Лавру передавалася в нашій сім'ї з покоління в покоління пошепки. Не те щоб інформація ця була заборонена, але... Відчували ми деяку ніяковість і сум від того що прапрабабусі довелося побачити. З одного боку розумієш що всі ми люди грішні, а з другого... Коли дивишся на блиск і велич Києво-Печерської Лаври геть не хочется знати які темні, моторошні таємниці ховають ті підземелля в горі..Моя прапрабабця було набожною від слова дуже.
Мінімум раз на рік вона збиралася в дорогу до Києва щоб відвідати монастирі і церкви. Бувало таке що в цій дорозі вона користувалася підземними ходами Радомишля в яких по її словам могло розїхатися дві підводи спокійно.А в Києві її чекали. Ченці знали знахарку Якилину з Чайківки і зверталися до неї за допомогою.І ось одного разу на таких відвідинах, молячись в церкві перед іконами, відчула вона що хтось легенько постукав її по плечу. Обернулася, а там чернець. Молоденький, вуса тільки почав брити. Гукає бабцю за собою. Та бере з собою сумку з травами і йде, знаючи що кличуть на допомогу. Та ось дивно, веде її чернець не до святих братів. А в підземелля де мощі лежать. Дивно то бабусі, але монах мовчить і вона мовчить. Йшли не довго. Раптом він зупиняється біля якихось мощей і просить бабцю відвернутися.Та виконала прохання і тільки почула як щось заскрижетало... Одна з стін відїхала і відкрився вузький темний коридор що вів до кімнати.
А там....Там мучилась і кричала народжуючи молода жінка. Видно що не перший день. Справи у дитини і породіллі йшли кепсько. Бабця все зрозуміла і кинулась допомогати. Відіслала монаха за водою, а сама взялася боротися за два життя. І вдалося. Скоро печеру наповнив плач, а мати затихла.Та тільки дитя помили, зразу ж зявився чернець замотав дитя в тканину і не дивлячись на жінок кудись його поніс.І тут бідолашну матір прорвало. Обезсиленим, мертвим голосом вона почала розповідати, як живе тут вже 10 років, як їх тут багато таких кімнат, що сонця і білого світу вони не бачать і вже не побачать. Що це вже третя її дитина і куди її ченці дівають вона не знає і жодного з своїх діточок вона навіть на руках не тримала.Моторошно було від тої розповіді, а ще моторошніше від того що говорила те наче не жива людина, а мертва, зламана лялька.
Лише сльози що тихо і бесперестанку тікли з очей жінки видавали що вона ще здатна щось відчувати.Повернувся чернець і породілля зразу ж замовкла. Так в повній тиші Якилина підготувала все що потрібно для нещасної і не прощаючись вийшла. Монах вивів її на поверхню намагався дати грошей і просив - наказував щоб мовчала. На це бабця тільки кивнула, а від грошей категорично відмовилась. Нізащо б в світі бабуся не взяла б ті криваві гроші.Про цю історію Якилина розповіла своїй дочці Марії, моїй прабабусі, а та своїй невісці, моїй бабусі Наталі.
І більше ніколи, до кінця свого довгого, сторічного життя нога моєї прапрабабці не ступала до Києво-Печерської Лаври. Вірити в Бога вона не перестала, навчила і своїх дітей, та ніколи не забувала тієї нещасної, її мертвих очей і того дитячого плачу, коли хлопчика забирав чернець.Р. S. Це та сумна історія на яку потрібно було зважитись. Думаю час настав.