Легенди Радомишля

Історія родини Пушкар

Іноді життя набагато цікавіше за роман. Історія Радомишльської родини Пушкар вкотре це доводить. Тут любов і зрада, пророцтво циганки,  жахи війни, благородство і людська заздрість, тяжка праця і пам'ять поколінь. Все це переплелося в житті однієї  сім’ї розповіді про яку нам так люб’язно надані її нащадками. За що ми їм щиро вдячні.

Історія  родини Пушкар

1.

Пушкар Микола Павлович народився 10 серпня 1891 р. у колонії Клен Потіївської волості Радомисльського повіту Київської губернії. Батько – Ясинський Йосип Антонович, 1845 р.н., - спадковий дворянин. У книзі Лаврентія Похилевича «Уезды Киевский и Радомысльский» (1887 р.)на стор. 214 є згадка про нього як одного з землевласників Потіївських угідь. Мати – Пушкар Марія Павлівна, 1861 р.н., - козачка села Берлози Козелецького повіту Чернігівської губернії. Збереглися листи перепису за 1897 р., де змінене прізвище Пушкар на «Пушкарёва». Жінок у ті часи записували на такий манер, а потім цей варіант запису переходив і до їх дітей. В подальшому частина нащадків відновили прізвище до первинного варіанту – Пушкар, а частина і досі лишається Пушкарьовими. У переписі також невірно вказано по-батькові – Іванівна. Правильно – Павлівна. Саме так по-батькові і записали всіх дітей Марії, на честь її батька, так як Ясинський офіційно не визнав своїх чотирьох дітей, народжених поза шлюбом. За сімейними переказами,Марія працювала кухаркою у пані в с. Берлози. Панський син не залишився байдужим до смаглявої кароокої дівчини, і вони покохали одне одного. Але пані не схвалила вибір свого сина. Марія почула розмову про те, що вона не пара панському синові, йому знайдуть багату наречену. В цей час у пані гостював Ясинський, який і запропонував Марії їхати з ним. Разом вони поїхали до Клену, де прожили як подружжя не один рік. Микола був найстаршим сином. Через два роки, у 1893 р. народилася сестра Ганна, доля її склалася трагічно: у юному віці захворіла тифом, і в гарячці вискочила у вікно та втопилася в річці. У 1895 р. народився брат Григорій, який загинув під час Першої Світової війни. Пізніше народилася ще одна сестра – Марія (в заміжжі Сушицька). Нащадки її і досі проживають у м. Радомишль. На початку ХХ ст. Йосип Ясинський вирішив одружитися, але не з Марією. Обраницею стала молода панянка. У шлюбі з нею народилися дві дівчинки-близнятка. Імена їх не відомі. Перед одруженням все нерухоме майно (земля, будинки)Йосип Ясинський розпродав, а рухоме він віддав Марії та своїм спільним дітям. Марія розпродала все, що отримала, та з дітьми переїхала до Микгорода (м. Радомисль). Діти навчалися у гімназії. Під час навчання Микола Павлович займався репетиторством.

Історія  родини Пушкар

2.

Після гімназії Микола Павлович закінчив три курси Воронезького інституту і працював у лісництві на посадах наглядача за рослинами, помічника лісничого, пізніше - головним бухгалтером у Радомишльському лісництві. Одружився Микола Павлович з найкращою панночкою Радомишля (за його словами) – Іллющенко Надією Прокопівною (1895 р.н.), яка мешкала на вул. Борщагівській. Її мати Текля Іллющенко утримувала пральню, де приводили до ладу білизну міських багатіїв, зокрема Горинштейнів. За переказами, воду після прання розбирали сусіди для прання власних речей: білизна багатіїв була щедро полита французькими парфумами, аромати яких переходили у воду. Батько Надії - Прокіп був червонодеревцем. Крім Надії були ще діти: Ганна, Юхимія, Микола. З Миколою пов’язана цікава сімейна історія. Під час Першої Світової війни Микола служив у царській армії. На Великдень його мати Текля, йдучи з церкви, зустріла солдатика. Материнське серце розчулилося, і вона пригостила служивого пасочкою та крашанками. Пізніше виявилося, що у той же час далеко від рідного дому, на Великдень Миколу теж пригостила бабуся пасочкою. Як потім сказала Текля: «Я не чужому дала, а своєму синові». В подальшому Ганна (в заміжжі Назаренко) залишилася жити в батьківському будинку на вул. Борщагівській. Юхимія (в заміжжі Сусленко) переїхала до с. Рожів Київської обл. Микола був розстріляний  під час Другої Світової війни за доносом сусідів.

3.

У 1924 р. Пушкарі переїхали з Микгороду у новозбудований великий дерев’яний будинок у лісі поблизу Тетерева. На той час сім’я складалася з Миколи Павловича Пушкаря (господар), Надії Прокопівни Пушкар (дружина), дітей Лева (1914 р.н.), Тетяни (1917 р.н., зберіглася метрична виписка), Георгія (~ 1920 р.н., помер у ранньому дитинстві від дифтерії), Володимира (1922 р.н.), Зінаїди(1924р.н.), сестри Миколи Павловича – Марії, обох матерів подружжя – бабусь Марії та Теклі. Крім того був наймит-пасічник, який проживав тут же і навчав дітей німецькій мові (ймовірно, він залишався з сім’єю з часів проживання у Клені, де мешкали прусські піддані). З того часу цю місцевість почали називати «біля Пушкаря». З цією назвою пов’язана теж сімейна історія. Неподалік від будинку Пушкарів (зараз там знаходиться МОЦ «Фавор», бувший піонерський табір «Лісова пісня») під час грози блискавкою вбило якусь Діну. Люди, переказуючи цю новину, з «убило Діну біля Пушкаря» зробили «убило Зіну Пушкаря» (Зіна – молодша дочка). Підтримати батьків приїхали знайомі і з подивом побачили живу-здорову Зінаїду. Пізніше поблизу Пушкарів оселилися Кузмічі, нащадки яких проживають тут і по сьогодні. Цікаві сімейні історії зберіглися донині.

Історія  родини Пушкар

4.

Одного разу до помешкання Пушкарів у лісі приїхали куми. На воротях сидів Лев, який на питання: «Де батьки?» відповів просто: «На чердаке прячут сахар от советской власти». Розвагами дітей був збір пташиних яєць у гніздах та дуплах для колекції. Але у дуплах живуть не тільки птахи, але і білки. Тому Лев якось повернувся додому з білочкою, яка висіла на пальці. Шрам залишився на все життя. Діти любили час, коли батьки їхали у гості. Залишившись вдома з бабусями,малеча наряджалася у шиньони та готові зачіски (на каркасах) своєї матері Надії, прикріпляли до взуття котушки від ниток, і гра починалася… Особливо дружні між собою були Зіна та Володя.

5.

Єдиним годувальником у сім’ї був Микола Павлович, це цінували домашні, і для підтримки його здоров’я діти щодня мали до обіду принести батькові з лісу склянку сезонних ягід. В грошах Пушкар цінував точність: записував усі прибутки, витрати, а борги вимагав сам і віддавав іншим до копієчки. Це, мабуть, наклала відбиток професійна діяльність. У гості приходили друзі дітей, але не завжди їх візити були безпечними. Так, однокласник Лева одного разу прийшов у гості. За столом він помітив, що Лев не дуже полюбляє м’ясо і не хоче його їсти. Заздрощі не дали спокою і хлопець не забарився написати на Пушкарів донос. Микола Павлович був дуже шанованою людиною у місті. Знайшлися доброзичливці і серед радянської влади. Надвечір співробітник органів, ризикуючи собою,повідомив їх, щоб вранці чекали обшуку. В господі були корови, свині. Всю ніч гній викидали у Тетерів, худобу вигнали до лісу, по річці попливли заготовлені на зиму копиці сіна. До обшуку підготувалися вчасно.  Свиней та корів пасли у лісі. Зазвичай це робили діти, але Тетяна полюбляла читати книжки, тому часто губила худобу під час свого чергування.

6.

Голодомор не пройшов осторонь і родину Пушкарів. Лев повернувся з навчання на Кавказі з черевним тифом. Йому потрібен був білий хліб. І це в такий час! У млині працював кум Біляченко, який допомагав з борошном у цей скрутний період. Крім своєї родини спасли від голоду і сім’ю Омельків (скоріше за все це прізвисько) з села Мар’янівка. Відомі їх імена: Григорій та Сергій. За потреби,Омельки на подяку про спасіння допомагали діду Пушкарю по господарству. Коли потрібно було йти на роботу і водночас допомогти Пушкарям, Омелькі відповідали: «Коли ми помирали від голоду, де була радянська влада? А Пушкар врятував нас». І йшли до Пушкарів.

7.

Баба Марія розказувала дітям багато казок (казка про Кобилячу Голову дійшла і до праправнуків), була доброю, її діти любили більше, ніж Теклю. Обидві бабусі померли протягом тижня від дизентерії, яку приніс у дім Володя. Сам же він нишком з’їв діжку квашених помідорів і одужав. Але квашених помідорів вже більше ніколи не споживав. На початку подружнього життя циганка сказала Надії Прокопівні, що її дім згорить. Тому сірники від дітей стерегли, а за будинком пильнували. Та дім все ж згорів у часи Другої Світової війни. Основні цінності Надія Прокопівна виміняла на «осикові», поки Микола Павлович був на фронті під час Першої Світової. А той небагатий скарб (швейна машинка, побутові речі), що лишався, під час Другої Світової закопали у скрині. У листопаді 1943 р. Житомир було звільнено від фашистів перший раз. Цінні речі дістали, повісили тюлі, постелили скатертини. Потім Житомир знову взяли німці і рушили далі на схід. Одного дня прибіг хлопець і сказав негайно тікати, бо зараз тут буде бій. Тікали разом з сусідами без оглядки, схопивши в руку одну рукавичку і одну шкарпетку замість іншої рукавички.На той момент при батьках з дітей була Зіна. Будинок Пушкарів згорів. У теперішні часи на згарищі викопали багато гільз від німецького кулемета, а подалі на городі – одну від радянського пістолета. Ймовірно, що фашист засів у хаті, і його просто підпалили разом з будівлею. Згоріла і скатертина, про яку пам’ятала Зіна Пушкар усе життя. Зловивши жука-носорога, вона посадила його на стіл під баночку. Жук видер дірку в скатертині. Щоб не помітила мати, Зіна пересунула скатертину діркою до стіни. Так вона і згоріла…

8.

З розповіді сусідки Галини: «Під час Другої Світової війни до дому Надії Кузміч, прийшли фашисти. Вона у цей час сиділа і тримала на руках немовля. На неї направили автомат. Раптом у хату вбігла Тетяна Пушкар, яка, довідавшись про те, що сусідів хочуть розстріляти, примчалася до них. Тетяна щось сказала німецькою фашисту, той опустив автомат і вийшов за нею з хати». Під час масових розстрілів поліцаями євреїв та циган у лісі, Микола Павлович повертався додому. Почувши автоматні чи кулеметні черги, він добирався якимись окільними шляхами. Дружина вже й не сподівалася його побачити… На місцях розстрілу, які охоронялися, ще тиждень ворушилася земля та сочилася кров.

9.

З розповіді онука Миколи Павловича Олексія Пушкарьова: «Дочки Зіна та Тетяна під час війни носили до лісу партизанам їсти. Про це донесли німцям.  Лісничим на той час був німецький офіцер, який поважав Миколу Павловича. Викликавши Пушкаря, він показав листа з доносом. Мабуть це був єдиний випадок, коли доньки побачили свого батька у гніві: ударивши кулаком по столу, він наказав дівчатам бути обережнішими». Гніваючись на дружину, Микола Павлович казав їй: «Ильющенчиха с Борщаговской», на інших: «вы – каблИ» (невідомо, що то означає, як і вживане ним «алігаміни», тобто делікатеси). Картоплю саджали 9-го травня. Чому? Як глибоко порядна людина, Пушкар не міг попросити коней у лісгоспі раніше, ніж посадять всі інші. Правда схоже на нинішніх чиновників?

Історія  родини Пушкар

10.

Після пожежі, Пушкарі жили у квартирі (вул. Київська, 6), яку виділило лісництво (зараз на цьому місці знаходиться лісгосп). Але не переставали мріяти про свій власний будинок у лісі. На тому ж місці. За одну зарплату будівництво просувалося дуже повільно, тому дуже скромна хатинка з двох малесеньких кімнат і кухоньки з’явилася лише у сімдесятих роках ХХ ст. Зберіглася переписка з старшим сином Левом, де Микола Павлович просив дістати рубероїд, цвяхи для будівництва. Саме в цій хатинці серед лісу у глибокій нужді (пенсія на двох складала 41 крб.) і доживали свого віку Микола Павлович та Надія Прокопівна. З листів відомо, що основною їжею була картопля та власне козине молоко. Тому Надія Прокопівна страждала на низький гемоглобін, давалися взнаки і часті легеневі хвороби. Приїхавши до Києва на консультацію до лікаря, на питання: «Бабушка, а чем вы дышите?» (від легенів залишалися лише краюшки) відповідала: «Как чем? Лёгкими…», лікар дивувався: «А они у Вас есть?». З переписки відомо, що, за потреби, взимку до лісу на лижах!!! приходили медики.Та й не тільки на лижах: фельдшер Мелешин Серафим Григорович пішки відвідував пацієнтів. Дуже схоже на сьогоднішніх медиків… Все життя і Микола Павлович, і Надія Прокопівна співали у церковному хорі. Доглядала стареньких дочка Зіна зі своєю сім’єю. Помер дід Микола у грудні 1974р., через три місяці пішла з життя і Надія Прокопівна. Саме так, «на ниточку» довше і не згоріла під час вінчання її свічка. Поховані обоє на кладовищі у м. Радомишль.

11.

Всім чотирьом дітям Микола Павлович дав вищу освіту. Він казав: «Корову продам, дом продам, а детей выучу». Лев Миколайович закінчив декілька курсів художнього факультету на Кавказі, продовжив навчання у Київському гідромеліоративному інституті. Проживав у Києві, працював на будівництвах ГРЕС по всій Україні інженером, начальником відділу.Під час Другої Світової війни був офіцером, отримав поранення та інвалідність. Через все життя проніс Лев Миколайович Пушкар свою пристрасть до малювання. Безліч картин та репродукцій відомих полотен належать його пензлю. Тетяна Миколаївна закінчила Київський педагогічний інститут (фізмат). Працювала вчителькою. Змінила багато місць проживання. Мала дуже гарний голос достойний оперної співачки. Залишила по собі спомин як неперевершена фантазерка та оповідачка. Її оповіді настільки вражали, що діти, які почули їх в піонерському таборі, де вона була вожатою, до старості зберегли спомини. Якби вона писала книги, то Україна збагатилася б неперевершеною жінкою-письменницею. Тетяна мала двох синів Гаррі Івановича Романова та Олексія Григоровича Пушкарьова. Олексій Григорович проживає у частині будинку, прибудованій до дому Пушкарів, до сьогодні. Тетяна Миколаївна провела останні роки свого життя в частині будинку, прибудованій до батьківської хати.

12.

Володимир Миколайович був надзвичайно обдарованим. Дуже добре давалася йому математика. Поки вчитель писав на дошці завдання контрольної роботи, Володя вже встигав його розв’язати і передати по класу. Тому часто під час контрольної він чув: «Володя, вийди з класу!». Всі предмети Володимир писав в одному зошиті, йому було так зручно. Пішов на фронт рядовим у 1939 році. Закінчив військове училище, але перед випускним сходив у самоволку, за що й поплатився. На фронті Володимир був розвідником. У самі найважчі маршрути відправляли саме його: «Якщо ніхто не повернеться, Пушкар – повернеться». Чи то батьківські молитви, чи то дитинство, проведене у лісі, берегли його. Деякі випадки з військового життя В.Пушкаря: Одного разу йшли у розвідку, їх групу обганяла машина. Водій запропонував підвезти. Хтось з групи погодився, Володимир відмовився. Машина виїхала на міст і вибухнула разом з мостом. Іншим разом, ідучи з групою в розвідку чи то пізньої осені, чи ранньої зими, Володимир нишком вкинув до речей білі маскхалати. Ночували у копицях. Вранці виявилося, що випав сніг. Завдяки маскхалатам, операцію було виконано. Одну з нагород Володимир отримав за цей випадок. Під час боїв у Німеччині, група Володимира зайшла до підвалу будинку. Там знаходились жінки-німкені з дітьми. Жінки приготували золото, інші коштовності, виклали їх на стіл перед радянськими солдатами. Володимир все згріб на підлогу і сказав, що їм цього не потрібно. Тоді одна з німкень вказала на двері, що були в підвалі. За ними знайшли групу німецьких офіцерів, яких вдалося взяти в полон. Пройшовши всю Європу, Володимир приніс додому лише дві трофейні ложечки (столову і чайну), які досі є в нашій сім’ї як спогад про нього. Володимир Пушкар приймав участь у параді 1945 р. в Москві. Вся його шинель була дірява від куль та осколків, а він не мав жодного поранення. Пізніше дружина Володимира, Лілія Пушкар запитувала чи не зберіглася ця шинель, щоб передати до музею. Але на жаль… Військові нагороди та фото Володимира Пушкаря зберігаються у Національному військово-історичному музеї України в м. Києві. Інформацію про нього також можна прочитати на сайті ІНТЕР наш полк (Пушкарь Владимир Николаевич)https://polk.inter.ua/ru/polk/12594-pushkar-vladimir-nikolaevich. Повернувся додому у 1949 році. Закінчив з відзнакою Київський медичний інститут. Працював у Києві лікарем-стоматологом.

Історія  родини Пушкар

13.

Зінаїда Миколаївна, наймолодша дочка Пушкарів, закінчила два курси Київського будівельного інституту (сантехнічний факультет), екстерном закінчила Коростишівське педучилище. У 1947 р. за направленням працювала поблизу м. Вижниця Чернівецької обл. З її спогадів, вранці йшли представники радянської влади (НКВД), вночі – повстанці УПА (зокрема, бачила «Залізняка»https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BA_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD). У цей період було нелегко на Буковині: голод, постійна політична напруга. І Зінаїда Миколаївна повернулася до батьків у м. Радомишль, де працювала вчителькою молодших класів на х. Кевліч, школах № 1, 6, 7 та в школі м. Києва. На сьогоднішній день нікого з дітей Миколи Павловича та Надії Прокопівни в живих не залишилось. Пам’ять про рід Пушкарів несуть онуки та правнуки. Також і деякі радомишляни ще й досі згадують добрим словом діда Пушкаря.

Матеріали надані Наталією Жайворонок


Коментарі (0)

Тут ще немає залишених коментарів.

Залиште свій коментар

  1. Добавление комментария от гостя. Зарегистрируйтесь или войдите в свой аккаунт.
0 символів
Вложения (0 / 3)
Share Your Location
Введите текст с картинки. Не разобрать?

Підписатись на новини

© 2022 ЦЕНТР РОЗВИТКУ РЕМЕСЕЛ ТА МИСТЕЦТВ. All Rights Reserved.