Легенди Радомишля

Історія родини Мастних

Історія мого дідуся.

По національності мій дід був чехом. Народився він в Празі там і одружився, і там же, в столиці Чехословаччини народилося двоє його старших дітей. Родина дідуся була дуже бідною, сам він працював майстром по варці маси для сірників і теж великих статків не мав.

Та одного разу багатий поміщик Гарбаров з Радомишля вирішив виписати собі майстра з варки маси для сірників з Чехословаччини.

Історія родини Мастних

Ось мій дідусь зі своєю дружиною і двома дітьми вирішили поїхати в Російську імперію. Треба сказати, що цей поміщик Гарбаров вирішив відкрити сірниковий завод, хоча вже був власником шкіряного заводу та немаленької ділянки лісу. Переїжджаючи до Радомишля дідусь думав покращити своє фінансове становище, але не сталося. При переїзді ніхто не допомагав, грошей було геть мало і добиратися до міста довелося своїм коштом. Щоб зекономити мій дід вирішив добиратися до кордонів Росії на собаках. Розповідав він нам, своїм внукам, що якщо якась собака підбивалася в дорозі, то він вимінював її в найближчих селах на інших. А ось уже в межах імперії вони пересіли на потяг і дісталися таки м. Радомишля та приїхали до поміщика Гарбарова. В народі його називали «панич», бо він так і залишився нежонатим на все життя. Людей на нього працювало багато : і в лісі, і на шкіряному заводі. Коли дідусь прибув він наказав працівникам покорчувати ліс( старі сосни) на відстані 5 км від Радомишля. Все дерево Гарбаров забрав собі, а ось коріння, що залишилось, дозволив працівникам використати собі на топку. Коли ділянку звільнили Гарбаров наказав будувати працівникам собі хатки, хто які зміг. Мій дідусь зміг збудувати собі тільки землянку. Земля була – чистий пісок. Саме в цій землянці він і прожив до своєї смерті в 1917 на 75 році життя. Тут же й народилося ще 4 дитини. А сірниковий завод у поміщика не приносив доходу і він вирішив його закрити. Ще важче стало жити родині дідуся. Щоб хоч якось покращити долю дітей бабуся відвела старшу дочку, якій на той час було 11 років в німецьку колонію, в наймички. На той час навколо Радомишля було багато колоній: німецьких та польських. Ось ця їх старша дочка, що приїхала з Чехословаччини була моєю матусею. Потім бабуся відала 8 річного сина в пастухи. За рік роботи вони отримували 1 плаття та одну пару черевиків та дома вони того не носили. Їм вдягали дерев'яне взування – як їх називали «трепи». З часом дідусь влаштувався сторожем на шкіряний завод та платня була геть маленька. Бабуся з дітьми, як могла, допомагала виживати родині. Садила на тому піску в лісі полуницю, збирала гриби. Цікаво, що в той час ніхто з міста не ходив збирати в ліс гриби-ягоди й цього добра було тут вдосталь. Ось в таких важких випробуваннях вдалося виростити дітей. Всі вони, як трохи стали більшими пішли працювати на шкіряний завод Гарбарова, хоча по віку все ще залишалися малолітніми. Всі вони були неграмотні як і інші діти з хутора Гарбарова. Саме так назвали ту місцину, де побудувалися працівники панича. Поруч зі шкіряним заводом Гарбарова був ще один. Належав він багатію Ястрембовичу.

Історія родини Мастних

Ось як повиростали діти, той пішли працювати. Хто на завод  до Гарбарова, а хто до Ястрембовича. З часом хто одружувався або виходив заміж, будували бідні хатки поруч з землянкою дідуся і там залишалися жити. Поруч з родиною. Що до релігії, то сім'я дідуся була віручою, але не була в Радомишлі такої церкви, що підходила діду по віросповіданню. Був польський костел, тепер тут будинок культури.

Історія родини Мастних

Російських церков було дві. Німецька кірха по сучасній вулиці Шевченка, сьогодні тут житловий будинок. Була і єврейська синагога — великий, круглий дім. Сьогодні тут (1978 рік) склад райсоюзу. Більшість там молилося в великі, річні свята. А молитовних будинків було дуже багато. Для чоловіків окремо і для жінок окремо. Ще дитинства мене дивувала така річ: євреїв в місті було дуже багато і майже всі бідні. У багатьох не було де жити, а молитовні будинки стояли пусті. Ось так. Кожного літа мама відводила нас, дітей, в ліс до дідуся. Він був дуже добрим. У своїй родині, з бабусею і дітьми розмовляв виключно чеською мовою і всі його прекрасно розуміли. Коли прийшла революція цей хутір визнали незаможним і з часом переселили ближче до міста, а те місце засадили лісом. Весь хутір переїхав на ті місця де стояли шкіряні заводи Гарбарова та Ястрембовича і сьогодні цей хутір називають Чапаєвим. У дідуся дуже багато дітей, внуків, правнуків і всі вони хороші, шановані люди.

Історія родини Мастних

Біографія мого батька та матері

Частина 1

В батька рано померли батьки залишивши його і брата сиротами. Кулаки забрали їх в пастушки та порізно. Так що один одного вони не знали. Коли батько підріс його забрали в солдати В той час багато років потрібно було відслужити царському уряду. Саме там мого батька, в царській армії, навчили грамоті. Тато тільки пам’ятав, що батьки його працювали у пана і жили в лісі. Тато – обищиком, мама – простою робітницею у поміщика.

Коли батько відслужив то згадав, що в Радомишлі у нього залишилась тітка, сестра матері. І поїхав до неї. Коли приїхав виявилось, що стара хатка де жила порожня, а сама вона працює служницею у багатого єврея. Тітка була вдовою і дітей своїх не мала, але батька прийняла погано. Тому жити батьку не було де. Подумавши він влаштувався в єврейську навчальну школу сторожем та кочегаром. Ця школа стоїть по сучасній вулиці Карла Лібкнехта навпроти автороти.

Матінка мою служила в німецького колоніста там у нього і виросла. Він відкрив в Радомишлі ковбасний завод і забрав туди мою матір робітницею. Важко було мамі працювати, дуже багато м’яса потрібно було перекрутити вручну на м’ясорубці.

Ось якось так сталося, що бідний з бідною, тобто тато з мамою познайомилися і вирішили одружитися. Та біда, православна церква відмовилася їх вінчати, бо вона чешка. Погодився піп тільки тоді як вся родина мами прийняла православ’я. Так вони й зробили та ніколи тієї релігії не розуміли. Та з часом те допомогло, адже всі діти дідуся одружувалися з українцями й виходили заміж за українців.

Ось так промучилися вони в Радомишлі в злиднях аж доки не народилося в них двоє діток: дочка Зінаїда та син Дмитро. Ось тоді тато і вирішив переїхати до Києва. Влаштувався він там пожежну команду. З часом йому навіть хатку маленьку дали. Стояла та сторожка навпроти університету ім. Шевченка. В тій сторожці й народилося ще двоє дітей: я та брат Володимир.

Історія родини Мастних

Мама дуже хотіла допомогти батькові, оскільки зарплата в нього була маленька. Вона прала одяг бідним студентам, шила, а ми зовсім маленькі заносили їм вузлики білизни. Ці студенти допомогли батькові вчитися.

Мамі не дозволяли сушити білизну в саду тому мамочка розвішувала мокрий одяг в нашій кімнатці, а ми спали на підлозі.

Саме ці студенти не витримавши такого життя підняли повстання в 1905 році. Мені тоді було 5 років. З ними боролися жандарми, городові, військові, та коли й вони не допомогли влада дала наказ пожежникам долучитися до придушення бунту. Батько відмовився і його заарештували.

Мама забрала нас – дітей і переїхала назад до Радомишля вирішивши, що батька вже не відпустять. Заселилася вона в стару хатку батькової тітки. Дідусь та дядьки допомогли нам та все одно тяжко було жити. Та ще й татова тітка захворіла на астму і господар її звільнив. Перейшла вона жити до нас, у свій дім. Дітей вона не любила, над мамою постійно знущалася. Через рік батька відпустили й так ми залишилися жити в Радомишлі.

Якимось чином моєму батькові вдалося влаштуватися в пожежну частину Радомишля. Та вона була в такому стані, що батькові довелося добиватися, щоб її обладнали. З часом йому те вдалося.

Був в місті тоді головою поміщик Гринцевич. Йому сподобався мій батько. Те як він уміло управлявся з пожежною частиною. Обладнав, закупив гарних коней, відвів міську землю і засадив туди вівса для конячок. Пожежників в ту пору служило 15 осіб. Відпустка була в них один раз на рік.

Батько не дозволяв їм козиряти собі, бо був з простих. На пожежі віддавав команди, але й сам працював з обладнанням. За свою довголітню службу він багато чого зробив. Добився, щоб побудували трубний сарай, стельмашню кузню. Ця пожежна частина виїзджала на весь Радомишльський район. І ось міському голові Гринцевичу здалося, що при ньому так гарно виросло місто Радомишль, бо він побудував собі три будинки, що в такому місті не можна тримати начальника пожежної частини не дворянина. І почав вимагати поставити на цю посаду дворянина. І ось запросили дворянина з Бердичева. Побудували йому великий будинок в пожежній частині, тому, що у нього була велика родина і в самому Бердичеві він працював помічником керівника пожежної частини. Він знущався над своєю сім'єю, весь час пиячив, діти голодували. Але це не завадило йому зразу ж вимагати собі бричку з однією конячкою. Пожежники ж повинні були носити йому дрова, воду, виносити помиї, козиряти. На всю ніч його бричка стояла під клубом( сьогодні Будинок дитячої творчості) де він пиячив та грав в карти. А якщо ставався виїзд на пожежу, то його кучер виносив його п’яним на руках і їхав на пожежу.

Пив і гуляв начальник коштом хабарів. Мій батько завжди знав у якого єврея надалі буде пожежа, бо бачив його в дворі будинку начальника. Так що батько слідкував за тими будинками і якось спіймав одного з господарів з керосином та папером на горищі. Батько мій страшно не любив хабарників та й страшно набридло йому на такі пожежі виїзджати. Отже, спіймавши господаря на гарячому він забрав драбину від горища і став чекати поки приїде п’яний начальник. І ось приїхала бричка з п’яним начальником. Його величали пан брандмейстер, а батько мій був його помічником. Пан брандмейстер стоїть п’яним на бричці, кучер його тримає, будинок застрахований і якщо бодай якусь дірку зроблять в покрівлі — все. Господарю заплатять гроші і той збудує собі новий дім, великий. Цей брандмейстер Домашевич з п’яного ока не бачить чи горить будівля чи димить, а зразу ж дає команду ламати, а батько каже ні. В цей час до місця подій з’являється наглядач поліції, це як начальник поліції в наш час. А між батьком та Домашевичем вже почалася бійка. Сам брандмейстер був маленького росту, худим та п’яним, а батько був міцним і гарно би йому дав якби городовий не зупинив їх.  Мабуть, посадили б мого батька ще раз за  політичними поглядами, якби він не приставив драбину до горища що вже диміло і не змусив того господаря злізти з банкою керосину та папером. Так батько довів, що ті всі виїзди і пожежі були не прості, а заради страховки.

Та довго моєму татові з тим Домашевичем мучитися не довелося. Дізнавшись, що в нього помер друг в Бердичеві, пан брандмейстер взяв свою дочку і поїхав на похорони. Та там так упився, що його з білою гарячкою поклали в лікарню. Звідти в неадекватному стані він пригнув з вікна 3 поверху й розбився. Там його і поховали.

Батько мій знав, що таке бідність і пожалів його дітей та вдову. Все влаштував сам.

Тато мій мав два серйозних опіків, бо хоч і був начальником, але гасив пожежу сам. Його поклали в лікарню та лікування було таке дороге, що він не міг там залишатися. Ми забрали його додому і лікували самі. Хто чим порадить.

Міський голова Радомишля Гринцевич більше не викликав таких дворян, а наказав батькові зшити гарну шинель як у наглядача поліції та блискучі погони. Та батько все одно не дозволяв, щоб йому козиряли. Надягав він те умундирування тільки тоді як потрібно було йти до начальства, а так працював як звичайні пожежники. Нагород за свою вірну службу він так і не отримав.

Дочекався тато революції.

В 1921 році в Радомислі сталася велика стихійна пожежа і водночас піднявся ураганний вітер. Палаючи колоди літали високо в повітрі перекидаючись з вулиці на вулицю. Тоді згоріло багато будинків та батько зі своєю маленькою командою справилися без сторонньої допомоги. І тільки радянська влада не забула за мого батька і не дивлячись на голод та розруху знайшла кошти, щоб нагородити батька в 1922 році на жовтневій урочистості як героя праці. Видали йому полу шубок, шапку, хутряні рукавиці, грошову премію та путівку в дім відпочинку. Тільки зараз, після гітлерівської війни прийшов до мене начальник пожежної частини. Він дізнався з історії про батька засновника пожежної в Радомишлі та врятування міста від стихійного лиха і запитав чи не залишилися в мене якісь документи. На щастя залишилися. Я все йому відала і навіть написала характеристику. І тепер в пожежній частині є портрет мого батька та його сина Дмитра, адже той сумлінно працював в пожежній кузні довгий час. Коли батько захворів його захотіли відправити на пенсію, але він написав товаришу Петрівському листа з проханням залишити його на посаді й отримав відповідь. Залишити його на посаді й хоча тато цілий рік хворів, все одно отримував зарплатню. Помер він в 1931 році в віці 63 років. Ось що я пам’ятаю про свого батька. Служив він чесно себе не жалів. З малих років змушував нас чотирьох працювати. Різати дрова сапати в полі, копати. Навіть сіно в пожежних полях збирати. Таким був наш батько. Нічим він не міг нас балувати. Ніхто з нас не пам’ятає дитинства, все наше свідоме життя була війна. Батько наш Степан Петрович Грушко. Після його смерті сина його Дмитра назначили начальником пожежної після нього. Портрети обох зберігаються в кімнаті пожежної лен. Команди.


Коментарі (0)

Тут ще немає залишених коментарів.

Залиште свій коментар

  1. Добавление комментария от гостя. Зарегистрируйтесь или войдите в свой аккаунт.
0 символів
Вложения (0 / 3)
Share Your Location
Введите текст с картинки. Не разобрать?

Підписатись на новини

© 2022 ЦЕНТР РОЗВИТКУ РЕМЕСЕЛ ТА МИСТЕЦТВ. All Rights Reserved.